Поможи нам змилосердившись над нами Матеріали для проповіді у Рік Божого милосердя

Поможи нам, змилосердившись над нами. Матеріали для проповіді у Рік Божого милосердя

Четверта неділя посту (Євангеліє від Марка 9, 17-31).

«Поможи нам, змилосердившись над нами»
Четверта неділя посту (Євангеліє від Марка 9, 17-31)

Євангеліє

17. І відказав йому один з народу: «Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18. і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли». 19. Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене». 20. І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21. Спитав же його батька: «Скільки часу, як це йому сталося?» – «З дитинства», – відповів той. 22. «І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним». 23. Ісус же каже йому: «Щодо того – якщо можеш – то все можливо тому, хто вірує». 24. І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моєму невірству!» 25. Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: «Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього». 26. І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: «Вмер він». 27. Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28. Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: «Чому ми не могли його вигнати?» 29. Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом». 30. Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31. Навчав бо своїх учнів і казав їм: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне».

(Євангеліє від Марка 9, 17-31)

 

Апостол

13. І справді, коли Бог учиняв Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, то поклявся самим собою, 14 кажучи: «Справді поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми». 15 І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю: 16. люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою на ствердження. 17. Тому й Бог, бажаючи дати спадкоємцям обітниці якнайсильніший доказ, що його рішення непорушне, вжив клятви, 18. щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну заохоту – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. 19. В ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, 20. куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхиседека.

(Послання до Євреїв 6, 13–20)

 

Проповідь на четверту неділю Великого посту

«Поможи нам, змилосердившись над нами, – благає Ісуса батько хлопчини, що має німого духа, і крізь сльози викрикує: – Вірю, поможи моєму невірству!» Ці слова, сльози і крик відчайдушного батька не можуть нас не зворушити. Можна тільки уявити собі, скільки разів і до кого цей чоловік вже звертався по допомогу!  І тепер, напевно,  з великим довір’ям і надією привів свого сина до Ісусових учнів. Але, на жаль, і вони нічим йому не змогли допомогти.

Учні, видно, дуже старалися, бо аж якась суперечка виникла між ними і книжниками (див. Мр.  9, 14). Про що вони сперечалися, не знаємо, але відомо, що для Ісусових учнів зцілення хворих чи вигнання бісів не було чимось новим і важким, оскільки, отримавши таку владу від Учителя, вони вже багато разів це робили (див. Мр. 6, 7. 12-13). Однак тепер виникла унікальна ситуація: хворий не може заявити про свою віру, його батько не впевнений у видужанні сина, а книжники ставлять під сумнів силу учнів зціляти. І учням не вдається вигнати цього німого духа, який оселився в хлопчині, і «де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє» (9, 18). Ще й Ісуса нема поряд: взявши із собою Петра, Якова та Івана, Він вийшов на високу гору (пор. 9, 2) і там преобразиться перед ними, про що інші учні дізнаються, однак, аж після Його воскресіння (пор. 9, 9).

Ісус сходить з гори Преображення саме в розпал дискусії, так що учні, схоже на те, навіть Його не помічають. Справді, це ж народ бачить Його першим вже здалека і біжить Йому назустріч, щоб привітати. Тим не менше Божественний Учитель запитує саме своїх учнів: «Про що сперечаєтеся з ними?» (9, 16), але отримує відповідь все ж таки від когось із народу. І саме тут починається наш євангельський уривок, який, окрім  про віру, котра має силу зцілювати, говорить і про конечність молитви та посту там, де цієї віри бракує або вона занадто слабка.

Якийсь чоловік – навіть не знаємо його імені – підходить до Ісуса з проханням допомогти його синові. Можливо, Євангелія невипадково не називають його імені, оскільки тим «одним із народу» насправді може бути кожний. У «силі народу», що збігається довкола учнів, можна і «загубитися», але віра - це передусім особиста відповідь Богові, чи то в Ісусі, чи, як дає зрозуміти цей уривок, у кожному Христовому учні.

Вражає безпорадність цього «одного з народу». Однак ще дужче вражає його батьківське серце: він не може більше дивитися, як його син терпить! Здається, немає нічого страшнішого в цьому житті, як бачити власних дітей, що хворіють, терплять, мучаться, вмирають… Навіть солдат, який не боїться смерті і готовий перетерпіти страшні тілесні муки, зламається, коли йому погрожуватимуть болем його дочки чи сина та й чужої безпомічної дитини.

В Євангелії від Матея, у розповіді про цю подію, батько ставить своєму синові діагноз, який звучить моторошно: він називає хлопця причинним, тобто божевільним (17, 15). Насправді Матей говорить про епілепсію, під час нападів якої хворий себе не контролює, а тому може впасти і у вогонь, і у воду.

Що це за хвороба? Оріген у своєму коментарі до Євангелія від Матея пише, що різні фізичні хвороби лише виявляють назовні набагато гірші, внутрішні хвороби, наприклад: душевна неміч виявляється як тілесна, параліч; неможливість розпізнати Божі задуми – як сліпота; небажання чути Боже Слово, байдужість до нього – як глухота. «То яку хворобу душі, – питає Оріген, – виявляє епілепсія?» І сам відповідає: «Це хвороба, яка проявляється у хворих з певними інтервалами, під час яких (інтервалів) хворий нічим не відрізняється від здорового… Подібні симптоми ти міг би спостерегти і в деяких душах, які вважаються здоровими, розсудливими і доброчесними, а потім – у них наче напад епілепсії і вони виходять з рівноваги та піддаються спокусам цього світу й іншим пристрастям».

Після цього крику душі, який по-людськи зрозумілий, батько переходить вже до претензій, звинувачень: «Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли» (9, 17-18). Проте, згадаймо, сам Ісус, коли зцілював когось, завжди спершу вимагав від нього віри. А тут батько, який згодом зізнається крізь сльози у власному невірстві (9, 24), сміє робити закиди Ісусовим учням! Христос не захищає апостолів, – Він сам потім, вже на самоті, пояснить їм причини їхньої невдачі, – але все ж таки не може стриматися перед таким оскарженням Його учнів з боку народу: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?» (Мр. 9, 19).

Чому Ісус називає невірним усе тогочасне покоління, представлене цим батьком, прохання, ба навіть претензії, якого видаються, на перший погляд, справедливими? Відповідь можемо знайти в Першому посланні до коринтян, в якому Павло представляє себе і всіх Христових апостолів – названих на початку четвертого розділу «слугами Христовими і завідувачами тайн Божих» – «останніми, немов призначеними на страту, видовищем для світу і ангелів, нерозумними, немічними, без честі», одним словом «сміттям світу і покидьками» (1 Кор. 4, 9–10. 13). Коринтяни, до яких апостол Павло пише, натомість є «розумними, міцними, славними». Хіба можливо, щоб Павло, великий Павло, апостол і богослов, який кинув усе ради Христа, котрий привів до віри тих же коринтян, був ніким, нулем, а коринтяни, про розпусне життя яких ходять чутки по всьому світу, які вміють хіба що принижувати інших і вихваляти самих себе, є «мудрими, міцними, славними»? Тут треба зрозуміти іронічність Павлових слів, який показує, що мудрість, сила і велич не оцінюються критеріями світу, а проявляються в «розп’ятому Христі – ганьбі для юдеїв і глупоті для поган» (див. 1 Кор. 1, 23). Своєю слабкістю апостоли стають схожими на Христа, який не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе, прийнявши вигляд слуги і ставши подібним до людини (див. Фил. 2, 5-6). Іншими словами, слабкість хреста не є знаком Божої немочі, а бажанням стати співучасником нашого безсилля.

Тому Ісус так різко і з таким докором відкидає нарікання цього батька на його учнів, показуючи, з яким великим нетерпінням Він чекає того моменту, коли передасть в немічні руки своїх учнів дар вічного життя, щоб вони продовжували передавати його словом проповіді і ламанням хліба. До речі, навіть батько хлопчини сказав, що він «привів до Ісуса свого сина […]» і «просив його учнів» (9, 17), щоб вигнали з нього німого духа, практично стверджуючи, що існує спорідненість між ними і Учителем (пор. Мт. 10, 40; Гал. 4, 14).

Проте апостоли виявилися неспроможними вигнати німого духа! Чому? Наприкінці наведеного уривка вказані Христові слова: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (9, 29). Що ж це за такий рід духів? Власне, невіра.

Ісус випитує в батька історію хвороби хлопчини і після того, як батько скрикнув: «Вірю, поможи моєму невірству» (9, 24) – встановлює справжній діагноз, що цей дух не лише німий, але «німий і глухий» (9,25)! Отже, він не тільки не може говорити, а й нічого не чує, ні на що не реагує, до нього не доходить жодне слово. Саме тому учні його і не могли вигнати, бо він їх не чув. Єдиним способом перемогти цю глухоту є, отже, не крик чи тим більше не якийсь тиск ззовні, а молитва і піст. Однак ідеться не про якесь наше зусилля чи аскетичну вправу, а про справжній піст і молитву як зовнішній прояв нашого цілковитого довір’я до Бога, для якого «нема нічого неможливого» (пор. Мр. 10, 27; пор. також Лк. 1, 37). Іншими словами, треба вповні покластися на Бога, лише на Бога.

Сьогодні ми також дуже часто зустрічаємося з цим «глухим і німим духом» невіри. Як учням Христовим, світ приводить нам своїх дітей, яких німий дух хапає і кидає об землю… Однак сам [світ] не вірить, що ми (чи то навіть сам Бог!) можемо їм допомогти. Та і ми самі дуже скоро усвідомлюємо собі, незважаючи на те, що віримо в Божу всемогутність, нашу безпомічність у такій ситуації: попри всі наші старання і зусилля, ми не можемо вигнати цього духа, «що піниться, скрегоче зубами і дерев’яніє». І тому Христос нам нагадує, що «цей рід» невіри можна вигнати тільки «молитвою і постом», тобто Божою силою, а не нашими зусиллями.

Саме молитва дозволяє проявитися Божій допомозі, до якої взиває батько хлопчини, покликаючись на Господнє милосердя, тобто закликаючи Ісуса «виявити співчуття» (це був би дослівний переклад цього слова) до нього і його сина. Молитва, отже, ще перед тим як проявитися в словах прохання чи подяки, є закликом до Бога відчути співчуття до нас, змилосердитися і схилитися над нами, щоб підняти нас із прірви нашої немочі та нашого розчарування. Сьогодні ми дуже потребуємо милосердя для нашого світу, який часто не тільки німий до всіх наших нещасть, а й глухий до Божого Слова спасіння.

 

Псалтир

Псалом 77

2 Голос мій до Бога – і я взиваю;
голос мій до Бога, щоб міг мене почути.

 3 Скрутного для мене дня я Господа шукаю;
уночі я простягаю мої руки безустанку, душа моя зреклась утіхи.

 4 Як я про те згадаю, Боже, – стогну;
як розважаю, – млію духом.

 5 Очі мої тримаєш у безсонні;
тривожуся, і відняло мені мову.

 6 Я думаю про дні давні,
згадаю про літа споконвічні.

 7 Роздумую вночі у моїм серці, я розважаю,
і допитується дух мій.

 8 Чи то ж Господь відкине геть навіки
й не буде більш прихильним?

 9 Чи то ж назавжди припиниться його ласка,
із роду в рід слово його стане нечинне?

 10 Чи милосердуватися забув Бог?
Чи в гніві замкнув він своє милосердя?

 11 Кажу я: «То біль мій, що десниця Всевишнього змінилась».

 12 Пригадую собі діла Господні,
пригадую чуда твої днедавні.

 13 Роздумую й над усіма ділами твоїми,
і міркую над учинками твоїми.

 14 Боже! Свята твоя дорога
 який бог так великий, як наш Бог?

 15 Ти єси Бог, що чуда чинить,
ти між народами явив свою потугу.

(Псалом 77, 2–15)

 

Літургійні тексти

"Прийдіть, потрудімось у духовному винограднику,* приносячи в ньому плоди покаяння.* Не працюймо задля їжі й пиття,* але в постах і молитвах набуваймо чесноти.* Господь вподобавши собі їх,* дає за вчинки нагороду* і увільняє за них душі від гріховного боргу,* єдиний багатомилостивий".

Четверта неділя посту,
Вечірня, Стихири на псальмі похвальнім, Слава

 

Святоотцівська спадщина

Кожна хвороба і кожне недомагання, вилікувані «в той час» нашим Спасителем, пов’язані з різними духовними хворобами людей [сьогодення]: ось паралітики вказують на осіб, позбавлених духовної сили, дух яких спочиває у тілі, немовби паралізований; сліпі, будучи такими, представляють людей позбавлених бачення реальності, видимої лише для духу, і глухі є знаком людей, позбавлених слуху у сприйнятті Слова спасіння.

В аналогічний спосіб потрібно підходити до того, що стосується епілепсії. Це недуга, яка здебільшого не постійно атакує людей, що хворіють на неї, тому під час періодів, коли немає нападів, епілептик створює враження людини, яка ні в чому не відрізнявся від того, хто почувається добре. Подібну патологію можна відкрити в деяких душах: вважається, що вони перебувають у доброму здоров’ї стосовно чистоти чи інших чеснот, але потім настають моменти, коли вони піддаються нападові хвороби (пристрасті), немовби епілепсії, через що зі стану вдаваного здоров’я і сил, що занепадають, впадають у хворобу: страждають ілюзіями цього віку та іншими жадобами.

Оріген, Коментар на Євангеліє від Матея 13, 4

 

Святе Письмо показує, що той чоловік був дуже слабкої віри. Це можемо зрозуміти з багатьох речей: зі слів Христа: «Все можливо тому, хто вірує»; з того факту, що той, який до Нього наблизився, сказав: «Поможи моєму невірству»; з того, що Христос наказав злому духові, щоб більше в нього не входив, а також з того, що той чоловік сказав Христові: «Якщо можеш…» Однак хтось може сказати: якщо його невірство було причиною того, що злий дух з нього не вийшов, чому тоді Ісус картає учнів? Аби показати, що вони завжди можуть оздоровити, навіть тоді, коли ті, які приходять, не мають віри. Подібно, як дуже часто віри тих, які приходили, вистачало, щоб отримати сповнення прохання, навіть за посередництвом менших (слуг); так само для того, щоб відбулося чудо, часто вистачало сили тих, які творили чудо, навіть якщо ті, що просили, не мали віри. Про такі два випадки читаємо у Святому Письмі. Рідні, друзі й приятелі Корнелія отримали дар Святого Духа завдяки своїй вірі, натомість завдяки Іллі воскрес мертвий чоловік, хоч ніхто не мав віри.

Святитель Іван Золотоустий, Проповіді на Євангеліє від Матея 57, 2

 

Митрополит Андрей

Світ гине з браку любови, гине з людської ненависти! Не переставаймо ж благати Всевишнього про обильні, теплі дощі Його святої благодаті з неба.

Вкінці, звертаюся ще до вас усіх, Дорогих Братів, вірних, та усильно взиваю до заховування якнайбільшого супокою. Воєнні часи приносять нам не одно терпіння і не одну спокусу, – йде лиш про це, щоб із Божою благодаттю тривати при Божому законі й сильно надіятися на Всевишнього, що Його пресвята ласка оберне на наше добро всі терпіння, які нам зіслав. Досвіди принимаємо з Божих рук; нічого не діється без волі Небесного Отця. Бог, добрий Батько, змилосердиться над нами, простить наші гріхи і дасть діждатися благословенного часу миру.

Не дайтеся також, Дорогі, звести з дороги Божого закону через спокуси до гріха, не слухайте намови людей, які радять всякого роду беззаконня. Є між ними і такі, що намовляють до відступства від віри батьків. Не забувайте, що таке відступство є тяжким гріхом, який дуже тяжко спокутувати. Стійте сильно у вірі, держіться надії, любіть нашого Отця Небесного і нашого дорогого Спасителя, любіть ближніх як Божих дітей, – для Бога, християнською любов’ю ближніх, – а Всевишній нехай хоронить вас від усякого зла, нехай стереже ваші родини і ваші діти.

Митрополит Андрей, Декрет «Не убий», 21 листопада 1942 р.

 

Для поглиблення

Єр. 2, 13; Пс. 78; Євр. 11; Мт. 17, 14–21; Лк. 9,37–42

о. Тарас Барщевський